"Упав солдат": Вірші

Тетяна ЛІСНЕНКО

УПАВ СОЛДАТ

Від кулі впав солдат під вечір
За рідну землю, не чужу.
Звалилась смерть йому на плечі –
Й пішов героєм за межу…
Гуляє в полі завірюха,
І він лежить серед снігів.
Його лиш вітер тепер слуха,
Нема там бід, ані боргів…
Пішов він мужньо, гордо й сміло,
Бо за Вкраїну воював.

Він автомат тримав уміло,
Спіткнувсь об кулю, і упав…
Назавжди він заплющив очі,
Та не від страху й каяття.
Таке коротке і пророче,
Шкода, у «кіборга» життя…
Йому ж було за двадцять лише,
І мав він мрію молоду.
Тепер лежить він. І не дише…
Кричав же ворон на біду…
Чи скоро знайдуть його тіло –
Юначе, сильне, молоде?
Життя йому вже відболіло,
А там… спочинок віднайде…
І скільки ще війна руїнна
Життів солдатських забере?
Та вірмо: бути Україні!
Вона жива, й повік не вмре!

***

На тлі війни згорає колір свята.

Немає радості ні в душах, ні в серцях,

Бо випили вже смутку так багато,

Що де й поділась посмішка з лиця.

І нам сьогодні нічому радіти –

Кровить Вкраїни східна сторона...

Що то за свято, коли гинуть діти?

Хіба ж то свято, як іде війна?..

* * *

Мені приснився ранок без війни:

Проміння тепле в шибку заглядає,

І пахнуть медом навіть полини,

На вітрі крона яблуні гойдає...

Співає пташка пісню, не втиха,

А небо спину вигнуло навмисне.

Й нема під ним ні горя, ні гріха,

І душі всі і праведні, і чисті.

І я прокинутись боялася ві сні,

Боялась зла, жорстокості, провин,

Що страшні «гради», вибухі рясні

Сипнуть на скроні пригорщу сивин.

Бо кожен день хтось гине, без вини...

Сусід ніяк на сході не вгаває,

І вже життя забули без війни,

Яка хрести так щедро висіває.

Де так раптово падають сини,

Батьки, брати і наші з вами діти.

Спаси, прошу, їх, Боже, сохрани,

Їм тільки жить, кохати і радіти.

А вітер знов з тієї сторони,

Немов привид сполоханий, приблуда.

Мені приснився ранок без війни...

Чи буде все це явним, чи не буде?

Мені приснився ранок без війни –

Усе так пишно й рясно зацвіло...

Якби ж збувались завжди наші сни,

І, як хотілось, так усе й було.

***

Ще два життя, неначе голуби

Злетіли в небо. Там і зупинились...

В родинах – море прикрої журби...

Хіба сини для смерті народились?..

Хіба вони у чомусь винуваті,

Що навпіл хтось Вкраїну розрива?

Мир боронили в особистій хаті...

(Аж застряють у горлі ці слова!)

І знов у сім’ях болі і печаль,

Знов чорні хустки... Вдови, дітлахи...

Тремтить в розпуці воскова свіча –

За що? Навіщо? За які гріхи?..

***

Коли весна мине і літо, й осінь,

Коли останнє яблуко впаде,

Тоді душа вже спокою попросить,

І він до ніг, як листя упаде.

Й коли надвечір висіються роси,

І вже несила буде говорить,

В очах печалі висіються сльози –

І ти збагнеш: яке це щастя – жить…

* * *

А осінь знов у мою душу, як сльота

Вдирається химерами печалі.

І сум, як вітер, птахом заліта

Уранці, вдень, холодними ночами.

Скрегоче осінь, лист жбурля в саду,

Каштанами вистукує фокстроти…

І я за нею боязко іду

Й збираю чиїсь викинуті ноти…

А осінь йде і в мою душу поверта

(Не встигла я фіранку прихилить),

Так підло мої роки викрада –

А їй моя печаль же не болить…

***

Іще на рік мудрішою я стала,
Годинник мій на зиму поверта...
Але свій край любить не перестала,
Хоч осінь душу сумом огорта.

Іду вперед, хоч далечі боюся,
Бо вже й сама вповільнила ходу.
В лице – вітри, з якими я борюся,
Сама з собою бесіду веду...

Сама себе, як можу, утішаю,
На суд у люди кидаю вірші.
Я оцей світ іще не полишаю,
Та якийсь щем ворушиться в душі...

Ще один рік пронісся, наче грози,
Весна і осінь, літо і зима...
Усе життя – як вишивана проза,
Яку писала я не крадькома.

Та я на долю скаржитись не буду:
Валізи повні, скриня і душа.
Щаслива я, бо є і в мене люди,
Які мого ще слухають вірша.

А осінь йде, бездонна і красива,
І їй не треба ходжених доріг.
Вона безжально викрадає сили,
Й душа моя рве крила об поріг...

Свої роки в сувої я мотала,
І мальви цілувала у вуста...
І ще на рік мудрішою я стала,
Годинник мій на зиму поверта...

***

Не той ще холод, щоб ховались душі,

Не той ще холод, щоб серця – в замок.

Останній лист надія ще ворушить,

Ще є отой мізерний острівок.

Не треба нам примружувати очі,

В душі гасить не варто лють і гнів,

А йти вперед крізь простирадло ночі

До язиків запалених вогнів.

Іти туди, де мусим бути з вами,

Хай через терни, зарослі дібров.

Із піснею, добром і молитвами,

Де вічні щастя, радість і Любов.

І вірю я, що прийдем неодмінно,

Бо і в морози в душах – лиш вогонь.

В серцях – добро веселкою, промінно,

Й тепло весні  всміхається з долонь.

І хай осіннє сонце очі мружить,

Й снує павук мереживо думок,

Не той ще холод, щоб ховались душі,

Не той ще холод, щоб серця в замок…

* * *

Кому стежки кричать чаїнокрило,
Кого вони вигукують у даль?
То плачуть свіжі насипи й могили,
Де скиглить птахом випита печаль.

Стежки отам схрестилися мечами,
Там навіть вітер кулями пропах,
І бродить страх тривожними ночами
В полях донецьких, зляканих степах...

Не всім вітри приходились у спину,
Не всіх відомі справжні імена...
А боронили ж землю до загину,
Їх, молодих, загарбала війна.

Це їх вела зарюмсана дорога
На схід, де в пекло совість зазира.
А в маминій душі – рясна тривога,
З печалі всохла яблуня стара...

Лишились в пам’ять кольорові фото...
Вони ж – на небі... Нащо їм хрести?
А їх батькам і діточкам охота
Хоча б могили з написом знайти...

***

Заходила я завжди у літа,

Немов у сад осінній і безлистий…

В траві губилась юність золота,

У вітах грались премені ігристо.

Заходила сміливо, як могла,

На кофті синя мріяла мережка…

І молодості я не вберегла,

Вперед так стрімко бігла моя стежка.

Мені осінні грали небеса,

Манили в даль неходжені дороги,

І вітер мрій дівочих не вгасав,

Коли гукали тесані пороги.

І зими й весни, осені й літа

Промчались, наче коні спозаранку…

В очах печаль осіння вироста,

Душі тріпоче вишиту фіранку.

О, як шкода… Промчалися роки…

Ношу горбату мудрість за плечима.

Вже відцвілися мальви й сокирки,

І осінь в душу – жовтими очима.

Вона уся – строката й золота,

В ході своїй щербато посміхалась…

Заходила я завжди у літа

Й вітрів чужих ніколи не боялась…

***

Шелестить душа осіннім листом,

Промінь суму в серце попада,

Лиш калин коралове намисто

Зігріває погляди в садах.

Вже згасає й ця пора осіння,

Губиться в поблідлих кольорах.

І нема душі ніде спасіння,

У тривозі б’ється, наче птах.

Місяць вже не в зоряній мережці,

Вже ні світла в нього, ні тепла,

Листя клена – килимом на стежці,

Його осінь спалює дотла.

День осінній в душу зазирає,

Мабуть, він надію вигляда…

Хоч вона, як день оцей згорає,

Й роки чиїсь підло викрада.

І в калюжах місячна дорога,

І тремтить, тремтить осіння ніч…

Я до тебе йду, немов до Бога,

І несу любов, як безліч свіч…

Я й сьогодні з осінню відверта,

Як в дитинстві молоде дівча.

Душу розкриваю, як мольберта, –

Тільки б не згасилася свіча.

Я в печаль повписую бемолі,

Покладу на музику вірші,

Щоб тривожні  розпачі і болі

Не чіпали струн моїх в душі…

Хоч співає осінь колисанку,

І малює пензлем колажі,

Все зникає в серці, до останку,

Залишає пам’ять міражі.

Й де колись верба цвіла розлога,

Ні зітхань, ні поглядів нема.

Засина зарюмсана дорога, –

З холодами йде до нас зима.

А сьогодні ще останнім листом

Осінь душу бережно вкрива.

Йду в печалі знову падолистом,

І назовні просяться слова:

Хай дощі в осіннім хороводі,

Хай по вінця суму, хай до дна!

А весна як прийде – скажем: годі!

Нас вона в цілунках поєдна.